-
Перші описання мовленнєвих розладів з’являються ще у працях лікарів Стародавнього світу: Гіппократ описував заїкання як порушення координації дихання і артикуляції. Аристотель вважав, що мовленнєві порушення пов’язані з неправильним «рухом язика». У Стародавньому Римі ритор Демосфен тренував дикцію, вимовляючи слова з камінцями в роті — це одна з перших «логопедичних технік».
-
У цей період розлади мовлення вважали:
«ознакою хвороби душі» або «карою».
Лікуванням займалися священники, цілителі, часто містичними методами.
Наукового підходу ще не було. -
З’являються перші наукові описи мовленнєвих порушень: А. Везалій та Т. Вілліс описують будову мозку та нервів. Й. Конрад Амманн пише книгу «Промовляючий глухий» — перше керівництво з навчання мовлення людей з глухотою.
Початок розуміння, що мовлення — це функція мозку, а значить, його можна вчити й відновлювати. -
П. Брока (1861) відкрив «центр мовлення» у корі великих півкуль — опис афазії. К. Верніке (1874) описав сенсорну афазію. З’являються перші школи і клініки для дітей із мовленнєвими порушеннями. У Німеччині та Франції логопедія стає медично-педагогічною дисципліною.
-
Логопедія формує власні методи діагностики і корекції.
Відомі вчені: І. Павлов — роль нервових процесів у мовленні. К. Лєвін, Л. Виготський — мовлення як психічний процес. А. Лурія — системна організація мовлення в мозку. У цей час активно: класифікують види дизартрії, ринолалії, алалії, розробляють артикуляційну та дихальну гімнастику. -
Створюються: логопедичні групи в дитсадках, логопедичні пункти у школах, спеціальні навчальні заклади. Логопедія стає офіційною професією.
-
Характеризується: використанням нейропсихологічних методів, залученням міофункціональної терапії, сенсорної інтеграції, мовленнєвих тренажерів, активним розвитком Альтернативної і Додаткової Комунікації (AAC/АДК), появою раннього втручання (робота з дітьми від 0+). Логопедія працює не тільки з дітьми, а і: після інсультів, черепно-мозкових травм, нейродегенеративних захворювань.